УРИВКИ З КНИГИ
ГЕРОЇ КНИГИ "ДАЙ МЕНІ ДОВГУ ПАМ'ЯТЬ"
Вадим Сухаревський, Ігор Скибюк, Євген Шаматалюк, Дмитро Красильников, Олександр Тарнавський, Михайло Драпатий, Андрій Ковальчук, Сергій Шаталов, Олександр Тоненчук, “Золотий”, Саід Ісмагілов, Артем Христін, Арсен Федосенко, Богдан Кривицький, Вадим Журавський, Олександр Нагаєць, Микола Мединський, Роберт Бровді, Михайло Галущак, Віктор Жарук, Олександр Дахнюк, Олена Іваненко, Вадим “Кайфарик”, “Директор Himars”, морпіх Олег, Іскандер.
МИХАЙЛО ДРАПАТИЙ
АНДРІЙ КОВАЛЬЧУК
ВАДИМ СУХАРЕВСЬКИЙ
ІГОР СКИБЮК
"ШАМАН"
Липень 2022 року, село Грушівка
Листопад 2022 року, місто Одеса
Травень 2022 року, село Долина
Жовтень 2022 року, місто Борова
Травень 2022 року, село Долина
Хвилі Каховського водосховища тьмяно виблискують у місячному світлі. Я сиджу на березі і слухаю шепіт нашого маленького моря. Праворуч вдалині жевріють заграви, періодично літають туди-сюди вогняні кулі. Перед моїми очима – справжній театр бойових дій на Херсонщині. За моєю спиною – дім батьків.
Дуже дивно бачити війну в краї, де ти зростала. Ти не відчуваєш гострого болю, натомість постійно ловиш флешбеки з дитинства. І парадокс – тобі не страшно, навіть коли щось літає довкола. Це патерн, який спрацьовує на рівні підсвідомості – вдома з тобою не може статися нічого поганого. Можливо, це частково пояснює, чому люди до останнього не виїжджають з-під обстрілів. Бо що може трапитися в місці, де ти знаєш буквально кожен сантиметр?… Тоді, сидячи на березі Каховського водосховища, я не могла уявити, що за рік його більше не буде, бо росіяни підірвуть Каховську ГЕС. Зараз, коли я пишу ці рядки, неможливо передбачити, що трапиться тут наступного року.
Ніхто не може знати майбутнього. У цьому, мабуть, і трагедія, і порятунок людини. Але жоден не позбавлений права знати й пам’ятати минуле. І я завжди пам’ятатиму, завдяки кому росіяни були зупинені за десяток кілометрів від мого рідного дому. Це підрозділи угруповання, командування яким навесні 2022-го взяв на себе бригадний генерал Михайло Васильович Драпатий
Рудий одеський кіт зістрибує з цегляної кладки і повагом іде засипаною пожовклим листям стежкою.
Він незадоволено дивиться на нас, трьох подорожніх, які без запрошення забрели на його територію і змушують залишити спостережний пост біля кафе, де так смачно пахне рибкою.Ми з Сергієм і Сашком стоїмо перед спуском до моря, перегородженим стрічкою з написом «Прохід заборонено», і мовчки дивимося, як хвилі злизують білий пісок. Восени море має особливий колір. Літня каламуть щезає, і воно набуває холодного сіро-блакитного відтінку. Море тихо шумить, гіпнотизує і не відпускає від себе. Медитацію перериває дзвінок Наталі Гуменюк. Нас чекає командувач. Генерал-майор Андрій Ковальчук – командувач ОК «Південь», командувач оперативно-стратегічним угрупованням військ «Олександрія». З його іменем пов’язана ще одна героїчна сторінка російсько-української війни – оборона Луганського аеропорту.
З Вадимом Сухаревським ми познайомилися улітку 2022 року, коли він командував 59-ю ОМПБр, яка тоді обороняла Південь.
Вадим Олегович не був налаштований на інтерв’ю. Тим паче, незнайомим людям, хай навіть і з розпорядженням Головнокомандувача. Ми взагалі не звикли апелювати до аргументів на кшталт «Ви повинні з нами поговорити». Із Сухаревським це було неможливо апріорі.
Тому на його чемну відмову я написала, що розумію – за наказом хорошої розмови не вийде, але якщо раптом він колись матиме час та можливість… За кілька годин після його відповіді («Приїжджайте на каву, познайомимося, там побачимо») ми були у Миколаєві. Нас чекала смачна кава. І командир, який попри важкі новини того дня, дотримав слова і знайшов час, щоб нас вислухати.
Ми сидимо одне напроти одного у маленькому, напівтемному приміщенні. Колись воно, вочевидь, слугувало баром, тепер тут залишилися лише дерев’яна стійка та незручні високі стільці. Яскрава лампа, що замінює у польових умовах студійне освітлення, змушує комбрига постійно мружитися. Через що його посмішка стає прекрасно хижою.
Ми саме закінчуємо розмову про участь 80-ї окремої десантно-штурмової бригади у Харківському контрнаступі. Сергій знімає крупні плани, я уточнюю у командира бригади деталі для загального розуміння операції.
– Ігоре Анатолійовичу, Ви пам’ятаєте, що відповіли мені на останнє питання тоді у Слов’янську? – раптом згадую я цікавий епізод нашої попередньої зустрічі.
– Так. І готовий ще раз повторити, – ствердно киває головою він. – Я своєї думки не змінив…
Шаман говорить. Я плачу. Кажуть, що для журналіста це дуже непрофесійно. Але сльози котяться мимохіть, спочатку я намагаюся їх стримати, потім вже навіть не витираю їх. Шаман говорить. Неподалік лягають «гради», відлуння йде по підвалу…
– Хто вони, ті, хто «вгризся в землю», розкажіть про них, – прошу комбата.
– Мої люди… – починає Шаман. І на похмурому, зосередженому обличчі з’являється те, до чого я не була готова – нелюдський біль. Його очі стають вологими, комбат глибоко зітхає, часто-часто проковтує підступні сльози, не даючи їм вийти на поверхню, і говорить далі. – Мої люди воюють до останнього. Ті завдання, які вони виконують, інколи за межею можливого, але вони дають відсіч, воюють з ворогом, навіть коли на якомусь напрямку противник переважає.
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ВІКТОР ЖАРУК
ОЛЕКСАНДР ТАРНАВСЬКИЙ
ОЛЕКСАНДР ТОНЕНЧУК
СЕРГІЙ ШАТАЛОВ
Листопад 2023 року, місто Київ
Травень 2022 року, місто Барвінкове, Харківська область
Лютий 2024 року, Херсонщина
Листопад 2022 року, місто Апостолове, Дніпропетровська область
Представник «Шахтаря» Юрій дивиться відео, здавалося, без емоцій. Його обличчя змінюється в момент, коли Віктор Валерійович, знявши бронежилет і каску, пройшов вздовж стіни до прапора фактично над прірвою – поверхів під ним майже не було, лише вивернуті прильотами каркаси. Ми пообіцяли віддати прапор команді і вже зібралися йти, аж раптом Юрій запитав: «А цей воїн може приїхати через кілька днів до Львова на наш матч? Він міг би сам вручити прапор хлопцям, а вони мали б можливість йому подякувати». Мій керівник Євген Олександрович Сасько запитально дивиться на мене. Я зітхаю. На той час ситуація в Авдіївці знову ускладнилася, бригада цілодобово була в боях, несла втрати. А я запрошую головного сержанта на прогулянку до Львова. Я знову зітхаю і набираю Віктора Валерійовича.
– Аліно, ну як ви це собі уявляєте?! – Віктор Валерійович кричить, я мовчки слухаю, реакція очікувана, треба просто перечекати. – Що я скажу командиру? Як він мене зараз відпустить?
Надвечір приходить повідомлення: «Де і коли мені бути?»
Найперше інтерв’ю в тій поїздці ми записали з генералом Олександром Тарнавським, на той момент командувачем ОCУВ «Слобода». Він погодився не одразу. Уважно вислухав нас, дозволив працювати з підрозділами, але щодо себе вагався.
– От скажіть, навіщо це мені? – запитав Олександр Георгійович.
– Тому що зараз Ви, так само як і сотні військовослужбовців, пишете історію. І якщо усі – від солдатів до генералів – не будуть про це розповідати, то що знатимуть про цю війну наші нащадки? – відповів Сергій.
Тарнавський замовчав.
– Через 15 хвилин починаємо, – нарешті промовив він, рвучко піднявся і вийшов з кімнати.
Ми говорили годину. Бойовий генерал і наївні теоретики війни. Наші питання не були досконалими. Зараз, оглядаючись назад, я розумію, що деякі з них мали бути іншими. А можливо, й ні. Все ж, за цей час кожен пережив певну внутрішню трансформацію. І ми, що, мов ті круки Одіна, зберігаємо в собі все більше інформації та пам’яті. І генерал, якому додалося досвіду важких напрямків та відповідних рішень.
Я дуже хотіла б продовжити нашу розмову. Після нашої перемоги, коли генерал, як він мріяв, буде ловити рибу десь у глушині, я сяду напроти і запитаю: «Що змінила війна в Вас, генерале? Що, якби мали б змогу повернутися назад, змінили б Ви? І що, зрештою, Ви розповіли б нащадкам про цю війну?»
– Олександре, розкажіть, як Ви повернулися в Україну?
– Через річку Тиса, тільки у зворотній бік.
Усі дружно регочуть. Насправді історія повернення Олександра Тоненчука в Україну варта окремої розповіді. На початку широкомасштабного вторгнення росії Олександр перебував у Америці, де, як і Сергій Шаталов, навчався у Військово-морській академії США. Щойно почалася велика війна, обидва вирішили повернутися в Україну. Керівництво академії, говорить Олександр, пропонувало залишитися в Сполучених Штатах.
– Мовляв, куди ти їдеш? Незрозуміло, що буде з твоєю країною, подумай. Але я навіть не розглядав такий варіант, одразу сказав, що повертаюся назад, – згадує Олександр Тоненчук.
Тоді академією було ухвалене безпрецедентне рішення: українцям, які наполягли на поверненні додому, видати дипломи достроково. Подібне сталося вперше за 70-річну історію навчального закладу. На вручення дипломів приїхав навіть заступник командувача морської піхоти США. Українські військові прилетіли до Варшави, а звідти, сміється Олександр, «зайцями» поїхали до України.
– Жодних квитків не було. Я зайшов до автобуса, кажу водію: «Можна до вас?» Той з подивом на нас поглянув, мовляв, куди ви, хлопці?… На той момент на кордоні стояли черги на виїзд з України, а тут ми повертаємося назад, – розповідає Олександр Тоненчук.
Від Сергія Шаталова я вперше почула фразу «мораль командира». У це просте, здавалося б, словосполучення закладений непростий сенс. Бо мова не йде в буквальному розумінні про моральні якості. Що таке мораль командира? Це його абсолютна готовність виконати найважчу бойову задачу не самим лише доведенням наказу до своїх бійців, а максимальним забезпеченням її виконання, участю і особистою відповідальністю. Це здатність у відповідальний момент не зупинитися та не відступити перед ворогом. Це вміння дійти до мети, розділяючи небезпеку та ризики зі своїми бійцями.
– Візьмемо, до прикладу, наступальну операцію. Є такий піковий момент, настільки важкий, що, здається, простіше відступити. Ну, не вийшло, і все. Але водночас ти розумієш, що у противника зараз так само підійшов критичний момент. Він витрачає боєприпаси, зазнає втрат… І тут головне – відчути, коли треба зробити вирішальний ривок, максимально застосувати резерв, артилерію, танки, дотиснути противника та повністю розгромити, – пояснював Шаталов. – Але це можна зробити тільки за умови високого морально-психологічного стану бійців підрозділу. Люди мають чітко усвідомлювати задачу, бути підготованими і налаштованими
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
"ЗОЛОТИЙ"
"КАЙФАРИК"
МИКОЛА МЕДИНСЬКИЙ
Лютий 2023 року, Чернігівська область
Травень 2023 року, Дніпропетровщина
Червень 2024 року, місто Київ
Ввечері ми вже були у лікарні. «Золотий» зустрів у коридорі – стояв, спираючись на палицю. Відверто кажучи, я думала, що побачу кволого і безпорадного пацієнта. Але перед нами стояв кремезний, міцний, мов моноліт, воїн. І палиця, на яку він спирався, здавалася якимось безглуздим реквізитом. Бо сила, яка тримала його на ногах, була значно потужнішою.
Поранило «Золотого» під Новою Каховкою, на березі Дніпра. Тоді росіяни вже були загнані на лівий берег річки, наші бійці виконуючи завдання на правому, потрапили під обстріл. Уламок снаряду влучив у ногу. Знадобилося кілька годин, щоб евакуювати «Золотого», який буквально стікав кров’ю. Переливання крові йому робили прямо в реанімаційній машині дорогою до Кривого Рогу. Ще трохи, і врятувати його не вдалося б. Але, на щастя, «Золотий» вижив. І абсолютно серйозно обурювався, що його запроторюють на реабілітацію у той час, коли батальйон відправляють на Бахмут.
– Я своїх залишити не можу, – роздратовано стенув плечима.
За кілька тижнів «Золотий» вже керував своїм підрозділом на Бахмутському напрямку. На запитання «Як нога?» відповів: «Все норм, недавно зробив перев’язку. А з ран два дні тому мені хлопці шви зняли».
«Таки втік з лікарні», – посміхнувшись, подумала я. «Навіть не знаю, що сказати… У наступному «Бонді» доведеться грати Вам», – відповіла на повідомлення.
«Я своїх залишити не можу», – дивовижний феномен бойового братерства. Коли навіть після важких поранень військові повертаються у стрій, маючи можливість залишатися на більш безпечній службі. Я бачила безліч таких прикладів. Упевнена, таку можливість мав і «Золотий», проте він нею не скористався. З-під Бахмуту підрозділ «Золотого» вийшов із великими втратами, попри це, поставлене завдання він та його бійці виконали.
Смерть… Ти наче зовсім не очікуєш відчути її тут, у розніженому літньою спекою селі, у посадці, де останні промені сонця безтурботно стрибають по зеленому вологому листю, і ліниво, мало не позіхаючи, цвірінчать пташки. Її не мало б бути тут, де немає ані вибухів, ані зруйнованих осель, ані смороду попелищ, пороху і мертвих напіврозкладених тіл. Але цей красивий, високий хлопець із втомленими очима водить її з собою всюди, навіть тут. Колись вона ходила за ним по п’ятах, підкрадалася все ближче, сподіваючись схопити зненацька, аж він схопив її першим. І тепер тримає за руку, не відпускаючи, постійно насміхаючись і ніби збиткуючись над нею.
Кажуть, у спецпризначенців є таке специфічне тренування. Боєць копає яму, занотовує на папірці те, що вважає зайвим у житті та чого готовий позбутися, і спалює його. Далі лягає у викопану яму, а побратими закопують його. Щоб міг дихати, дають водолазну маску з трубкою. У такій «тренувальній могилі» боєць лежить від 40 хвилин до 4 годин. Хто скільки витримає. Основна задача такої процедури – змусити себе прийняти смерть, звикнути до неї.
«Кайфарик» тренує себе постійно. І яма йому для цього не потрібна.
– Дякую вам, – простягаю йому руку перед від’їздом. – Побачимося.
– Приходьте на поминки, побачимося у Вальгаллі, – посміхається «Кайфарик». – Наступного разу вас зустрінуть інші, ми вже помремо.
– Домовилися, – зітхаю я.
У травні ми вирушили на Харківщину й Донеччину вже як мобільна прес-група Головнокомандувача розширеним складом: Сергій Лисенко, Микола Мединський, Іванка Костюк, Саша «Бульдозер», Арсен Федосенко і я. Збоку, вочевидь, уся наша компанія виглядала дещо ексцентрично для армії.
– Перепрошуємо за цікавість, але що з вами, військовими журналістами, робить капелан? – запитали нас якось Таня й Ліля, прес-офіцерки 92-ї ОМБр.
Утім, дівчата швидко погодилися, що наш капелан – прекрасний. Вони повезли нас на російські позиції, нещодавно відбиті військовослужбовцями 92-ї. Ми йшли вздовж посадки серед знищеної техніки й ворожих трупів. Раптом Ліля побачила невелику сумку з написом «збройні сили рф». Покрутила її в руках, з бічного кармана витягнула крихітну баночку.
– Косметичний вазелін для губ, – прочитала Ліля і замислено додала: – Бачте, як дбають, щоб губи не обвітрилися.
Суворий, неговіркий капелан, що йшов попереду, обернувся до нас.
– Ні, Лілю, – заперечив він серйозно, насупивши брови. – Цей вазелін свідчить не про те, що росіяни дбають про своїх солдат. А про те, що вони таки п..раси.
Усі зайшлися реготом.
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ
"БУЛЬДОЗЕР"
"ВІКІНГ"
МИХАЙЛО ГАЛУЩАК
Міста й села України, всі роки війни
10 травня 2022 року, межа Донецької та Харківської областей
Січень 2023 року, місто Слов’янськ
Дивлячись на похмурого Бульдозера, я думаю про те, що якщо так важко зібрати донати на життя, то що вже говорити про донати на смерть. Що має постити Бульдозер, щоб привернути увагу до смерті?
Якось йому подзвонили одразу кілька водіїв. «Саня, поламалися». «Бульдозер, машина стала». «Машинка не хоче їхати».
Сашко спочатку мовчки сопів, слухаючи, що зламалося, потім коротко виносив усім універсальний, незалежний від ступеню несправності технічний вердикт: «Б..дь!»
Потім пояснював, скільки нирок та інших органів треба продати, щоб покрити витрати. В цей момент усі в машині сиділи тихо, як миші, бо, здається, ті нирки він готовий був взяти і у нас.
Потім клав телефон. Мовчав. Брав телефон. Домовлявся про СТО. Не питаючи про суми.
Жодного разу він не сказав: машини зламалися, ми не поїдемо. Машини місії «На щиті» ремонтувалися і їхали далі. Рахунки накопичувалися, оплачувалися, знову накопичувалися.
Одного разу я запитала Сашка, де він братиме гроші на ці постійні ремонти.
– Не знаю, десь візьму, – відповів він. – Машини мають їздити. Хлопців треба везти додому. Ти не уявляєш, якою тортурою для рідних є очікування від моменту, коли вони дізнаються про загибель, до моменту, коли вони нарешті зможуть поховати близьку людину. Це найстрашніші для них дні. І ми не маємо права ці тортури примножувати.
«Вікінг» – чорнявий хлопець з великими карими очима, у кавері-лохматці і темно-оливковій формі – вже чекав нас на узбіччі.
«Йдіть швидше, слід у слід, уважно дивіться під ноги», кинув він і швидко пішов уперед. Я майже бігла, намагаючись встигнути за ним «слід у слід», що дуже заважав робити важкий бронік. «Ну чому вони так поспішають?», – страждала я подумки, ледве відсапуючись.
Вичерпне пояснення прозвучало хвилин через п’ять. Позаду нас почали розриватися міни. Усі за секунду опинилися в кюветі, навіть я моментально забула про важкий бронежилет. Через хвилину обстріл припинився. «Усі цілі?» – почула голос Юри. «Так», – пискнула я. Сергій трохи позаду мене лежав із камерою в руках і знімав «Вікінга», який підняв голову, роздивляючись навколо.
Саме в цей момент у його каску зі свистом, голосно дзенькнувши, прилетів уламок.
– От сука! – матюкнувся «Вікінг». – Може, в бліндаж?
Ми ледве встигли забігти до бліндажу, як обстріл почався знову. Потім, прокручуючи той епізод, ми зрозуміли, що «Вікінг» фактично врятував нам життя.
…Так ми познайомилися з Михайлом Галущаком. Істориком, викладачем львівської «Політехніки», автором книги «За пів кроку до перемоги», заступником командира батареї з морально-психологічного забезпечення. Інтерв’ю з ним не було схожим на жодне з тих, які ми записували раніше. Це був радше монолог про історію та про наше місце і роль в ній.
– Можливо, ми зараз навіть не усвідомлюємо до кінця нашу роль. Але я сподіваюся, що наші діти й онуки матимуть змогу осягнути значення теперішніх подій. Бо історія як картина – щоб її побачити цілком, треба відійти, – пояснював Михайло. – Так само, як сьогодні історія допомагає нам зрозуміти тяглість цієї війни, сенс боротьби наших предків. «Що за долю мільйонів мусиш дати ти отвіт» – саме про це у вірші Франка.
Ця війна, казав Михайло, не буде останньою, як не виявились останніми Перша та Друга світові. І до наступної маємо готуватися вже, осмислюючи війну сьогоднішню, аналізуючи її успіхи та помилки.
Я часто згадую ці слова тепер, коли бачу, як змінюється ставлення суспільства до війни, як накопичується втома, а з нею росте байдужість і готовність до компромісів. Я уявляю собі клас із дітьми, більшість з яких ненавидить нудний предмет під назвою «Історія». Вони позіхають, кепкують, відверто забивають і думають лише про те, що нехай би ця зануда поставила будь-яку найнижчу оцінку, аби лиш відчепилася. А історичка зітхає, бо таких класів у неї було безліч. І каже: «Не зараховано, перескладете через сто років. А поки що ретельно підготуйтеся, ось вам навчальні матеріали: окупація, голод, бідність, репресії, страх, невизначеність».
Якщо зараз ми не вивчимо уроки історії, не усвідомимо, що наша боротьба є відповідальністю кожного, що «за долю мілійонів мусиш дати ти отвіт», це означатиме лише одне. Пройде умовних сто років, і умовний Михайло Галущак – нащадок тих, хто старанно вчився, але на успішність класу вплинути не міг – напише книгу «За пів кроку до перемоги». Про нашу славетну боротьбу і нашу трагічну поразку…
ДАЙ МЕНІ ДОВГУ ПАМ'ЯТЬ
ДАЙ МЕНІ ДОВГУ ПАМ'ЯТЬ
ДАЙМЕНІДОВГУПАМ'ЯТЬ